Микола Вінграновський «На срібнім березі», Київ: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» 2013
Коли все, що пам’ятаєш із шкільного курсу літератури пов’язане зі словами «найвизначніший лірик другої половини двадцятого століття», то в голові метушливо ганяє лише одне - як та хто спакував людську долю в такі слова. Вінграновський (ну, для мене особисто) був затиснутий в стереотипи, які більшість з моїх однолітків точно не осягнули - бо не мали часу чи бажання… Не всі! Але більшість….
«Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод. Від неба і до неба
Твоїм ім’ям на тебе я молюсь…»
Ми не звиклі в 21 столітті до таких звертань та ліричності, навіть у найпотаємніших своїх бажаннях, а через те боїмося відтак не те що думати та говорити - ба, навіть читати. Хіба ні? Спробуйте переконати мене в зворотньому. Коли та хто з нас в останнє вирішив перечитати збірочку віршів когось із українських поетів…тим більше ліриків? Не шукайте відповіді - питання швидше риторичне.
Мене зачарувала не лишень мелодика Вінграновського, а також його образність та прийнятність до серця. Причому настільки зрозуміла-зрозуміла для тих, хто просто мешкає на нашій землі. Ось почуйте…
«Чорніє повітря… Шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.»
Це відкриття не лише для мешканців великих міст та технологічних міст - то відкриття для цілого людства, бо такого повороту думки - ба, навіть серця - ти не почуєш, але миттю ідентифікуєш із внутрішніми відчуттями: «Натомлені села вечеряти сіли…»
Як на мене, романтика Вінграновського виходить поза межі нашої буденності, хоч занурює кожного в тепло українськості, хто відкриває для неї своє серце.
Нам є чого вчитися у людей попередньої епохи! Звучить, можливо, трохи заскорузло - та не відмінили ж ми закоханості, любові та любощів, ніжності та почуттів. Най слово «романтика» звучить не просто як спогад середньовічного лицарства а здатність чоловікам догоджати своїм коханим як щось взагалі потойбічносвітне…
«Але було вже пізно мальвам,
І літові, і ластівкам,
Лиш далечінь синьоблагальна
Когось благала: не пускай!»
Ви чули це слово?! 14 літер - складених у надзвичайну емоцію! «Синьоблагальна» - та це ж просто Всесвіт, Космос виражений в слові. Воно переливається багатьма відтінками відчаю та розпачу за тим, що може бути втраченим…Навіть нехай на ніч, день, кілька моментів але ж втрачене… Не втрачаймо тої здатності ділитися своїм серцем та часточкою того, чим так щедро наділив нас Бог. Здатністю бути єдиними з любими та важливими для нас людьми.
«Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…
І дощ цілує опівноічі
Кульбаби очі золоті.»
А як вам шедевральність оцих рядків?
«Лягла зима, і білі солов’ї
Затьохкали холодними вустами,
В холодні землі взулися гаї
І стали біля неба, як стояли.»
Шукаймо та напуваймося справжністю поетики Вінграновського!
Не відкидайте можливості відкрити для себе безмежний всесвіт не просто людських почуттів, а справжньості люблячого серця…
@oleksa.kalynovych
Comments